7 клас Історія рідного краю

23.04 Оборонні бої на Кіровоградщині у літку 1941 року. Героїзм і трагедії Зеленої Брами.

Ознайомтись із матеріалом , запишіть головне.

Сталінський наказ №270,

або Про лиху долю захисників Зеленої Брами

                                                                                              Василь ДОЦЕНКО

Трагічний 1941-й. Україна в полум'ї. Війна увірвалася до кожного обійстя, наповнив­ши його смутком і розпачем. Саме того драматичного літа на території України Червона Армія зазнала катастрофічних втрат. Її, здавалося 6, непереможні й могутні дивізії, кор­пуси та армії гинули в численних "котлах". Історики дотепер ведуть суперечку, нама­гаючись визначити справжню чисельність радянських військ, які влітку та восени 41-го потрапили в оточення під Уманню та Києвом. Так, на території нинішніх Кіровоград­ської та Черкаської областей в урочищі Зелена Брама в оточенні опинилися 6-та і 12-та армії Південно-Західного фронту. Особливо трагічні події розгорнулися тут у серпні. Першим, хто написав про них уже у вісімдесятих роках минулого століття, був учасник тих боїв російський поет Євген Долматовський. Звичайно, відверто про все він сказати ще й тоді не міг.

Пропонуємо Історичну розвідку кіровоградця Василя Доценка, в якій глибоко про­аналізовано причини поразки двох армій на території Зеленої Брами та наслідки героїч­ного опору радянських воїнів фашистським агресорам.

"Про одне прошу тих, хто пережи­ве цей час: не забудьте! Не забудьте ані добрих, ані злих. Терпляче збирай­те свідчення про тих, хто загинув за себе і за вас".

Юлїус Фучик.

    Будучи допитливим учнем-старшокласником, я допікав свого вчителя історії запитаннями, відповіді на які надзвичайно мене цікавили на фоні розповідей мами про перші дні Великої Вітчизняної війни: як так сталося, що вже 20 липня 1941 року ні­мецькі танки були у моїй рідній Лисянці на Черкащині, яка знаходиться за 600 км від західного кордону, де 22 червня 1941 на нашу землю прийшла найстрашніша з усіх воєн в історії людства. Відповіді були типо­вими для початку 70-х років минулого сто­ліття - на нас віроломно напали і ми зму­шені були відступати перед переважаючи­ми силами противника. Водночас учитель І Андрій Лаврінович Олексієнко (вічна йому пам'ять) рекомендував побільше читати і з І часом самому зробити необхідні висновки. Тема початкового етапу Великої Вітчиз­няної війни - одна з найбільш цікавих і вод­ночас багата на "білі" плями. На початку серпня минулого 2006 року мені довелося бути присутнім при урочистому перепохованні у Новоархангельську віднайдених пошуковцем-подвижником А.Фартушним ос­танків воїнів-прикордонників, що загинули з боях у районі Зеленої Брами. Рівно через 65 років після героїчної смерті останній притулок у кіровоградській землі знайшли вісім невідомих рядових захисників кордону. Так, саме кордону, бо для бійців-прикордонників лінія фронту була лінією кор­ону, який вони захищали до останнього вдиху. Серед присутніх під час траурної церемонії точилися розмови про причини трагічних подій кінця липня - початку серпня 1941 року. Йшла мова і про те, що серед багатьох братських могил, де покоять-бійці 1941 року, немає жодної могили генералів - керівників радянських військ, оточених німцями в районі Умані. Чи відповідає дійсності досить поширена легенда про те, що нібито в районі Підвисокого ря­довим червоноармійцем із простої мосін-ської трилінійної гвинтівки було підбито лі­так, на якому намагалися втекти від оточених німцями військ високопоставлені командири Червоної Армії? На ці та інші непрості запитання я намагався знайти відповідь шляхом аналізу доступних нині документів та публікацій.

    16 серпня 1941 року Ставка Верховно­го Головнокомандування Червоної Армії видала наказ № 270 "Про випадки боягузтва і здачі в полон та, заходи щодо припинення таких дій", у якому зі сталінською жорсткістю і категоричністю проаналізова­но причини розгрому радянських військ на початковій стадії радянсько-німецької війни і йде мова про генералів Понєдєліна та Кирилова, які опинилися в німецькому оточенні на території Кіровоградської об­ласті, а звідти потрапили в полон. Підписа­ний головою Державного комітету оборони СРСР Й.В. Сталіним, заступником голови ДКО В.М. Молотовим, маршалами Радян­ського Союзу С.М. Будьонним, К. Є. Ворошиловим, С.К. Тимошенком, Б.М. Шапошниковим і генералом армії Г.К. Жуковим наказ було адресовано усім членам і кан­дидатам в члени ЦК ВКП(б), секретарям обкомів, крайкомів, ЦК компартій союзних республік, головам обласних і крайвиконкомів, РНК республік, секретарям райко­мів, міськкомів і головам райвиконкомів та міськвиконкомів. Він не підлягав опубліку­ванню, але в категоричній формі вимага­лося зачитати його у всіх ротах, ескадро­нах, батареях, ескадрильях, командах і штабах. У наказі у завуальованій формі йшлося про обставини розгрому 6-ї, 12-ї і інших армій, а також про невдачі на Захід­ному фронті. Наказ починається з тиради про те, що "не тільки друзі визнають, але і вороги наші змушені визнати, що в нашій визвольній війні з німецько-фашистськими загарбниками частини Червоної Армії, переважна більшість їхніх командирів і комісарів поводяться бездоганно, а часом прямо героїчно". Водночас у наказі вміщена лавина прокльонів на адресу командуючих 28-ї і 12-ї армій та командира 13-го стрілецького корпусу: "Ми не можемо приховати і того, що останнім часом мали місце декілька ганебних фактів здачі в полон ворогу. Окремі генерали подали поганий приклад нашим військам.

Генерал-лейтенант Понєдєлін (невідо­мо з яких причин генерал-майор Понєдєлін названий генерал-лейтенантом,. -_Авт.)_ 'який командував 12-ю армією, потрапивши в оточення противника, мав повну можли­вість пробитися до своїх, як це зробила пе­реважна більшість частин його армії. Але Понєдєлін не проявив необхідної наполег­ливості і волі до перемоги, піддався паніці, злякався і здався в полон ворогу, вчинив­ши в такий спосіб злочин перед Батьківщи­ною, як порушник військової присяги.

Командир 13-го стрілецького корпусу генерал-майор Кирилов, який потрапив в оточення німецько-фашистських військ, за­мість того, щоб виконати свій обов'язок пе­ред Батьківщиною, організувати ввірені йо­му частини для стійкого опору противнику і виходу з оточення, дезертирував з поля бою і здався, в полон ворогу. В результаті цього частини 13-го стрілецького корпусу були розбиті, а деякі з них без серйозного опору здалися в полон".

   На підставі наказу Ставки № 270, проти генералів Понєдєліна Павла Григоровича і Кирилова Миколи Кузьмича військовою прокуратурою були порушені кримінальні справи за обвинуваченням їх у зраді Бать­ківщині. Судді Військової колегії Верховно­го Суду СРСР заочно засудили їх 13 жовт­ня 1941 року до розстрілу. Відразу спрацю­вала машина переслідування - постражда­ли рідні Понєдєліна і Кирилова. Так зване "Особое совещание при НКВД СССР" 12 жовтня 1941 року засудило дружину та батька Понєдєліна як "членів сім'ї зрадника Батьківщини" до 5 років виправно-трудо­вих таборів, а військовий трибунал Приволзького військового округу 19 жовтня 1941 року засудив дружину Кирилова до 5 років заслання в Красноярський край. Ге­нерали стали жертвами політичних і вій­ськово-стратегічних прорахунків осіб, що підписали наказ Ставки № 270. Сам же до­кумент став вироком усім бійцям та коман­дирам Червоної Армії, які незалежно від яких причин потрапляли до німців у полон - їх оголошували дезертирами і зрадника­ми Батьківщини.

До речі, на засіданні Пленуму ЦК КПРС у жовтні 1957 року між тодішнім, лідером КПРС Хрущовим М.С., який на момент тра­гічних подій з оточенням 6-ї і 12-ї армій був членом військової ради Південно-Західного фронту, і маршалом Радянського Союзу Жуковим Г.К., підпис якого стоїть під нака­зом №270, виникла гостра дискусія з при­воду того, хто винен у трагедії тисяч лю­дей.

«Зелена Брама. Літо 1941-го: героїзм і трагедія 6-ї та 12-ї армій»

 

 

Далекого літа 1941 року в урочищі Зелена Брама, в межиріччі річок Синюхи та Ятрані, розгорнулася смертельна битва між радянськими та німецькими військами. Підсумком запеклих боїв, що ввійшли в історію під назвою «Уманська битва», стало оточення й знищення 6-ї та 12-ї радянських армій під командуванням генералів І.М. Музиченка та П.Г. Понєдєліна. За даними німецької сторони лише в полон потрапило більше 100 тисяч радянських бійців та офіцерів. Не оминула гірка доля полону й обох командармів. Одним з останніх рубежів оборони радянських воїнів став лісовий масив Зелена Брама. За влучним висловом Є.А. Долматовського, влітку 1941 року йому судилося стати «фортецею без оборонних стін та ровів». Нині і через 75 років місця боїв у межиріччі Синюхи та Ятрані продовжують залишатися величезною братською могилою для бійців імена яких, на жаль, невідомі.

 

Тривалий час радянська влада перешкоджала історикам займатися вивченням загибелі 6-ї та 12-ї радянських армій влітку 1941 року. Сьогодні, в умовах нової війни, як ніколи актуальним є повернення пам’яті про загиблих солдатів, які захищали Батьківщину. До початку роботи конференції були підготовлені виставки – «Командири Зеленої Брами» (реконструкція портретів, автор – Олександр Чорний), «Військова техніка часів Другої світової війни» (моделі-копії, Клуб історико-технічного стендового моделювання у Кіровоградській області), «Зелена Брама на сторінках наукових та періодичних видань» (Наукова бібліотека КДПУ). Також на захід з виставкою-продажем книг, з поміж яких було і знакове дослідження В.В. Даценка «Зеленая Брама: Возвращение к легенде», завітало видавництво «Імекс-ЛТД».

16.04 Самостійна робота  твір - роздум "Мій край у першій половині XX ст"

09.04. Культурно-освітнє перетворення 20-30 -х років 19-20  ст. на Кіровоградщині 

1. Опрацюйте і зробіть конспект.

Мистецька освіта в Єлисаветграді ХІХ – на початку ХХ ст. З середини XIX століття Єлисаветград посідав вагоме місце в економічному, політичному та культурному житті півдня України, де особливо активно відбувалася індустріалізація. Відтак, місто, що стояло на перетині важливих торгівельних шляхів та поєднувалося з морськими портами новоствореною залізницею, вимагало відповідної професійної освіти населення. Наприкінці ХІХ ст. у Єлисаветграді у багатьох навчальних закладах викладався цикл художніх дисциплін, це: Недільні і вечірні школи, курси і класи Креслення та малювання, Ремісничі навчальні заклади, Ремісничі відділення і класи ручної праці при загальноосвітніх школах, приватні студії і майстерні (Художньо-іконописна, іконостасна та художньопозолотна майстерня Я. Паученка, Скульптурна майстерня І. Золотаревського, Граверно-монограмна майстерня І. Мінкіна, Скульптурна майстерня Раппало, Художня майстерня П. Запорожченко). Організатором процесу формування та розвитку художньої освіти у Єлисаветграді був академік портретного живопису Петро Олексійович Крестоносцев. Засновані ним Вечірні рисувальні і креслярські класи, які були створені при Єлисаветградському земському реальному училищі (ЄЗРУ), стали головним осередком поширення художньої освіти серед місцевого населення. А починалося все так. У 1879 році П. Крестоносцев отримав запрошення від правління земського реального училища зайняти посаду вчителя малювання. А коли той почав працювати, директор запропонував П. Крестоносцеву зайнятися облаштуванням рисувального класу згідно всіх необхідних педагогічних і художніх вимог. У перший же рік для кабінету було придбано не тільки предмети необхідні для викладання (таблиці, скульптури), а й велику колекцію естампів для заснування художнього кабінету, завдяки якому учні могли б знайомитися з кращими творами світового мистецтва. Під час канікул 1880 р. було перебудовано приміщення класу, приготовлено необхідні меблі на випадок появи охочих займатися рисуванням у вільний від обов’язкових занять час. Того ж року все облаштування класів було закінчено. Перша група охочих займатися на вечірніх рисувальних курсах у П. Крестоносцева складала 8 осіб – це були учні реального училища. Таким чином, 4 листопада 1880 року було відкрито 1 клас для вільних відвідувачів. Спочатку через слабку підготовку учнів можливо було вести тільки рисунок вуглем з оригіналів. Програма складалася з 5-10 тематичних рівнів різної складності, й учні мали проходити її індивідуально за результатами власних досягнень. Для зручності викладання всіх учнів було поділено на дві групи – старшу і молодшу, навчання в кожній з яких тривало один рік. У свою чергу молодша група поділялася на два відділення, а старша – на п’ять. Учні першого відділення молодшої групи освоювали елементарні навички рисунка: слідом за викладачем малювали з настінних таблиць, оригіналів орнаментів і геометричних фігур, що передувало рисунку з натури. Спочатку через недостатню підготовку учнів рисунок виконували вугіллям. На другому 1 відділенні учні набували вміння передавати на малюнку об’ємне зображення предмета з натури з урахуванням перспективи, спершу за допомогою дротяних, а потім і гіпсових геометричних моделей. Тут малювали предмети домашнього вжитку, натюрморти з натури та ін. Закінчували курс зображенням гіпсових орнаментів. У старшій групі продовжували малювання гіпсових орнаментів, а також предметів домашнього вжитку, акцентуючи увагу на вивченні світлотіні. Тематика на першому відділенні – орнаменти з гіпсових зліпків різних стилів, а також голови з каталогів Жюльєна – орієнтувала художній напрям на рисунок голови з натури. На другому відділенні опановували зображення античних голів за системою Фердинанда і Олександра Дюпюї на прикладі академічних зліпків та малювали голови з натури. У першій половині 19 століття набув поширення метод Олексадра і Фердинанда Дюпюї. У 1835 році брати Дюпюї заснували в Парижі безкоштовну школу малювання для учнів і ремісників та реалізували в ній свою методику навчання малюванню за спеціальними моделями. На третьому відділенні старшої групи учні малювали портрети і, навіть, цілі фігури з натури. Роботи виконувалися сепією, олівцями, вугіллям та звичайними чорнилами. Паралельно учні одержували завдання з малювання плоских і криволінійних бордюрів, орнаментів, паркетів, начерків тощо. Учні четвертого відділення, яке було додано до навчальної програми з 1884 року, вчилися зображувати античні фігури. Саме цього року Петербурзька Академія мистецтв надіслала для фігурного класу Вечірніх рисувальних і креслярських класів (ВРКК) гіпсові фігури Герменіна та анатомію Жана-Антуана Гудона, французьського скульптора доби просвітництва і класицизму, які були своєрідним подарунком за якісні учнівські роботи, подані на конкурс Академії. Прагнучи активізувати подальше навчання учнів, П. Крестоносцев організував і п’яте відділення – натурний клас, де навчалися учні з відповідним рівнем теоретичних знань і практичних навичок. На літніх канікулах учням ВРКК пропонувалося самостійно виконувати завдання, серед яких переважно були орнаменти, копії з малюнків та етюди на вільну тему. Найкращі роботи вивішувалися в класах училища та експонувалися на різноманітних виставках. У кінці першого навчального року в ЄЗРУ було організовано урочисту звітну виставку учнівських робіт, виконаних під час вечірніх занять. На її відкритті П. Крестоносцев виголосив промову «Про значення мистецтва» У місцевій пресі зазначалося, що публіка була приємно здивована високим рівнем робіт, які були багатообіцяючими і наочно засвідчили, що «викладання було організовано систематично і розумно» Виставка виявилися настільки успішною, що керівництво ЄЗРУ вирішило представити ці роботи на губернській виставці, що якраз проходила в місті. За результатами виставки П. Крестоносцеву була присуджена медаль за її організацію та «поширення в краї художніх знань». 2 До 1882-1883 навчального року Вечірні рисувальні класи існували на кошти земського реального училища, а згодом, внаслідок клопотання правління училища, Херсонські губернські земські збори виділили 1500 карбованців на поповнення навчальних посібників класів і для відкриття фігурного класу. У 1883-1884 учбовому році у рисувальних класах навчалося 92 учні. Із них: 52 – учні земського реального училища, 18 – вільних відвідувачів, 14 – учениць громадської жіночої гімназії, 4 – учениці приватної жіночої гімназії, 3 – класичної прогімназії і 1 – військової прогімназії. Зі збільшенням кількості учнів, П. Крестоносцев вже не мав можливості особисто викладати у всіх класах, тому запросив 7 учнів старшого курсу у помічники, і дозволив їм викладати фахові предмети у перших двох класах. Перед початком 1883-1884 учбового року 5 із старших учнів вступили у вищі навчальні заклади: 2 – в Академію мистецтв у Петербурзі, 1 – на архітектурне відділення, 1 – на живописне; 1 – в Московське училище живопису, скульптури та архітектури на архітектурне відділення, і 2 – в школу професійних мистецтв барона Штігліца. В кінці навчального року з Академії мистецтв було отримано велику колекцію античних фігур і, завдяки цьому, був сформований 6-й рисувальний клас античних фігур. Таким чином, як зазначав засновник класів П. Крестоносцев – «у цьому вигляді школа досягла рівня загальних елементарних класів, або підготовчого класу по Академії мистецтв». У 1885-1886 навчальному році вечірні рисувальні класи продовжували розвиватися. Зокрема, було відкрито клас олійного живопису для учнів, які досягли особливих успіхів у малюнку. На цих заняттях вони займалися живописом акварельними й олійними фарбами. Аквареллю малювали переважно натюрморти, листя, засушених метеликів, копії з орнаментів. А для олійного живопису моделями слугували жива натура, різноманітні предмети, а також оригінали живописних творів. Прагнучи дати учням якомога більше різнопланових знань, викладачі проводили заняття на пленері по вихідних і святкових днях, а також під час канікул У 1887-1888 навчальному році було додатково відкрито класи технічного креслення. Заняття велися за особливою, спеціально розробленою викладачами ЄЗРУ для цього предмета програмою. Вивчаючи цю дисципліну, учні проходили курс геометричного та проекційного креслення (нарисної геометрії), завершуючи навчання виконанням креслень елементів машин та інших деталей і механізмів. П. Крестоносцев вважав, що ці заняття допоможуть краще освоїти професію робітникам, що, зрештою, посприяє появі цілого прошарку висококваліфікованих інженерів і ремісників. Тож і навчання тут було розраховано переважно на працівників місцевих заводів. Про корисність занять у класах креслення красномовно свідчить той факт, що працівники заводу Ельворті неодноразово висловлювали подяки художникам-педагогам, а його власник допомагав ВРКК матеріально. З другої половини 1894 року всім необхідним для занять був облаштований скульптурний клас. На практичний курс з ліплення приймали учнів, які досягли найбільших успіхів у малюванні гіпсових орнаментів. Матеріалом для виконання робіт слугували глина і твердий віск, а зразками – гіпсові орнаменти різних 3 стилів, гіпсові частини людського обличчя й тіла та різноманітні малюнки певних стилів. Курс навчання завершувався художнім виконанням власної орнаментальної композиції за ескізом або малюнком з вибраного орнаменту. Найкращі роботи учнів відливалися з гіпсу. Таким чином ВРКК додатково поповнювалися гіпсовими орнаментами та іншим наочним матеріалом власного виробництва. У 1896 р. на кошти ВРКК було придбано все необхідне для живопису по фарфору і фаянсу, а також невелика автоматична піч для обпалення керамічних фарб. Щовесни, у кінці навчального року, відбувалися підсумкові виставки, які відрізнялися від звичайних конкурсів більш урочистою обстановкою і тим, що на них виставлялися найкращі роботи, виконані учнями ВРКК упродовж року. Високий рівень викладання забезпечувала також ґрунтовна академічна підготовка викладацького складу. У статуті училища були чітко сформульовані вимоги щодо викладачів малювання: «Учитель малювання вибирається з осіб, які закінчили курс в класах Імператорської Академії художеств, Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, а також у Московському Строгановському училищі». Випускниками саме цих закладів були викладачі художніх дисциплін в училищі: П. Крестоносцев, М. Нікольський, М. Лебедєв, А. Ольшанський, Ф. Козачинський, П. Сорока, І. Бучинський, І. Красавченко, О. Біркін, К. Букасасі, П. Криштальов, К. Пунасянин, М. Ободовський. Керівництво училища завжди піклувалося про підтримання високого рівня викладання, тому періодично відряджало своїх співробітників на різноманітні виставки та з’їзди до Москви, Санкт-Петербурга та інших міст для ознайомлення з досвідом викладання художніх предметів в інших навчальних закладах, зокрема в ПАМ та Школі прикладних мистецтв барона Штігліца. Повернувшись з відрядження, педагоги подавали детальні звіти, у яких висвітлювали власні погляди на викладання, новітні методики та значення професійних шкіл у забезпеченні повноцінного розвитку молоді. Вечірні рисувальні і креслярські класи в Єлисаветграді стали в ті роки одним із впливових осередків художньо-промислової освіти та демократичного мистецтва в Україні, головним завданням яких було, передусім, – художньоестетичний розвиток учнів міських навчальних закладів, робітників та ремісників. Кількість вихованців Земської Рисувальної Школи Єлисаветграда (ЗРШЄ), які стали видатними митцями (живописцями, графіками, архітекторами та скульпторами) України, Росії, Молдови, Франції, Німеччини, США та Ізраїлю, вражає. За приблизними підрахунками їх не менше 40: Самійло Дудін (1863- 1929), Олександр Вейзен (1863-?), Петро Ганський (1867-1942), Петро Федоровський (1864-1944), Яків Паученко (1866-1914), Іван Олінський (1878- 1962), Джон Венгер (1887-1976), Аббо Островський (1885- 1963), Борис Межеровський (1876-1951), Ісидор Золотаревський (1885-1961), Захар Рибак (1897-1935), Олександр Осмьоркін (1892-1953), Петро Покаржевський (1889- 1968), Амшей Нюренберг (1887-1979), Олександр Фойницький (1886-1973), Олександр Разумний (1891-1972), Йосип Константиновський (1892-1969), Георгій Бострем (1884-1977), Роман Гершаник (1898-1984) та інші. 4 Сам фундатор художньої освіти в Єлисаветграді Петро Крестоносцев шкодував про те, що кращі учні школи щороку полишають місто, щоб вступити до вищих художніх закладів у Петербурзі чи Москві. Цього б не відбувалося, вважав він, аби у місті була заснована школа прикладних мистецтв або технохудожня школа «сообразно потребностям местности». Саме така школа, доводив Петро Олександрович, «будет образовывать мастеров, могущих стать во главе многих отраслей мануфактурной и ремесленной промышленности, способна изменить в экономическом отношении к лучшему состояние целого края». Завідувачами ЗРШЄ, крім Петра Крестоносцева (з 1880 по 1892 рік), були ще двоє художників і педагогів: Микола Нікольський (з 1892 по 1904 рік) та Феодосій Козачинський (з 1906 по 1918 рік), тобто кожен з них керував земською рисувальною школою 12 років, що і стало запорукою її успішної та стабільної діяльності. Кожен із завідувачів не лише не руйнував зробленого попередниками, а й збагачував навчальний процес власними ідеями та методичними знахідками. Крестоносцев (він же Волгін) Петро Олександрович народився 29 вересня 1837 року, навчався в Академії мистецтв, отримав звання класного художника 1- го ступеня за портрет Щербатової і картину «Збирач пожертвувань на храм». Художня спадщина Петра Олександровича Крестоносцева на сьогодні втрачена, а його педагогічна діяльність потребує окремого ґрунтовного дослідження. Петро Крестоносцев організував художню артіль у Петербурзі у 1864-1865 роках, створену за зразком артілі Івана Миколайовича Крамського. Брав участь в організації академічного Товариства виставок художніх творів. Після невдалих експериментів з організацєю художньої артілі, а згодом Товариства академічних виставок, Петро Крестоносцев зосередився на викладацькій діяльності, працюючи вчителем малювання в гімназіях і училищах Херсона, Катеринослава, Ростова-на-Дону та Єлисаветграда. У 1879 році Петро Олександрович переїздить до Єлисаветграда, де працює в жіночій гімназії, а через деякий час і в чоловічій. 6 вересня 1879 року його зараховано на посаду вчителя малювання Єлисаветградського земського реального училища. За його ініціативи при училищі 1880 року було організовано вечірні рисувальні класи, якими Крестоносцев керував до 1892 року. 1 жовтня 1884 року в Єлисаветграді було організовано Товариство шанувальників красних мистецтв, яке влаштовувало благодійні вечори з метою надання матеріальної допомоги найбіднішим випускникам вечірніх рисувальних класів, що вступили до Імператорської академії мистецтв. Працюючи художником-педагогом в гімназіях та реальних училищах, Петро Крестоносцев удосконалював власну методику, прагнув вносити корисні зміни в загальну систему викладання мистецьких дисциплін. Педагогічні пошуки художника було помічено й відповідно відзначено. Атестат, виданий Крестоносцеву, підтверджує, що він багато разів отримував подяки та нагороди від керівництва навчальних закладів, у яких працював. У Державному архіві Кіровоградської області віднайдено цей атестат, у якому засвідчено факти його трудової діяльності та нагороди. Атестат засвідчує, що його пред’явник – колишній викладач малювання Єлисаветградського земського реального училища, академік, статський радник Петро Олександрович 5 Крестоносцев, православний, походить із міщан, був одружений на Єлизаветі Степанівні, православній, має двох дітей: дочку Зінаїду і сина Костянтина. Крестоносцев П. О. організував при Єлисаветградському земському реальному училищі Вечірні рисувальні класи. Красномовним є той факт, що лише за перші три роки існування рисувальних класів вісім його учнів вступили до Петербурзької Академії мистецтв, чотири – до школи Штігліца і двоє – до Московського училища живопису, скульптури та зодчества. Міський голова О. Пашутін у «Історичному нарисі м. Єлисаветграда», виданому в 1897 році, повідомляє, що міська влада, готуючись до приїзду імператора Олександра III з родиною на військові маневри 1888 року, які мали відбутися під Новою Прагою, доручила Петру Олександровичу Крестоносцеву прикрасити місто декораціями та «емблематичним живописом». 1890 року П. Крестоносцев написав портрети М. Маркова, Г. Когон, П. Юрокі та Е. Флігеля. З описів портретів можна зробити висновок, що переважна більшість з них – це світські портрети чиновників різних рангів, а також парадні зображення членів царської сім’ї, створені за світлинами. Відомо також, що він безкоштовно виконав портрет імператриці Марії Федорівни, за який 24 жовтня 1890 року отримав подяку від попечителя Одеського навчального округу Х. Сольського. У Єлисаветграді мали попит також ікони, створені Петром Олександровичем Крестоносцевим. Педагогічна рада Єлисаветградської гімназії за написання ікони князя Олександра Невського висловила подяку художнику і подарувала фото членів педагогічної ради гімназії з дарчими підписами всіх осіб, зображених на ній. Єдиний твір, що зберігся і на думку фахівців, може належати пензлю Петра Крестоносцева, експонується в Кіровоградському обласному художньому музеї. Це парний портрет подружжя заможних єлисаветградських купців і благодійників – Євдокії та Дем’яна Купченків. У Єлисаветграді художник прожив майже 13 років, після чого за станом здоров’я пішов у відставку. За успішну організацію діяльності вечірніх рисувальних класів та тривалу педагогічну службу Комітет міністрів призначив йому підвищену пенсію. Останні місяці життя художник провів у м. Рославль Смоленської губернії. Ще одним завідувачем Земської Рисувальної школи Єлисаветграда був Феодосій Софонович Козачинський. Феодосій Козачинський – художник, представник реалістичного живопису, фундатор образотворчого мистецтва в Єлисаветграді, педагог. Народився він 1864 року в селі Глодоси (тепер – Новоукраїнського району Кіровоградської області) в багатодітній родині священика. Оскільки не отримав середньої освіти, це перешкодило йому закінчити Санкт-Петербурзьку Академію мистецтв, до якої Козачинський вступив 1882 року вільним слухачем і навчався в Іллі Рєпіна. Після смерті батька сім’я не мала можливості платити за навчання в академії, але на підставі виданого «Свідоцтва про бідність» Феодосій Козачинський одержав безкоштовний квиток на відвідування академії протягом п’яти років. З 1887 року змушений був перервати навчання. У ті важкі роки, шукаючи заробітки на прожиття, Козачинський пропонував свої послуги петербурзьким видавництвам. Як ілюстратор співпрацював з провідними видавництвами, робив 6 малюнки для журналів «Північ», «Мальовничий огляд» та інших. Ілюстрував літературні твори: поему «Тамбовська скарбниця» Михайла Лермонтова та оповідання «Смерть Івана Ілліча» Льва Толстого, «Мертві душі» Миколи Гоголя. У 1900 році Козачинський був змушений виїхати з Петербурга і оселитися в Єлисаветграді (нині Кропивницький), де керував рисувальними класами при Земському реальному училищі (1906-1921 роки). Виховав плеяду талановитих художників, які прославили свою батьківщину далеко за межами України. Його учнями були Олександр Осмьоркін, Петро Покаржевський, Амшей Нюренберг, Олександр Фойницький та багато інших. У 1913 році на 1-й Єлисаветградській художній виставці, членом комітету із влаштування якої він був, експонував понад 20 творів. У Державному архіві Кіровоградської області є документ, який свідчить, що Феодосій Козачинський був одним із фундаторів картинної галереї в Єлисаветграді, її першим завідувачем-керівником художньої частини музею відділу образотворчого мистецтва. Його роботи перебувають у приватних зібраннях України та Росії. Дванадцятого липня 1922 року єлисаветградська газета «Червоний шлях» повідомила: «На Петропавлівському кладовищі поховано художника академіка Феодосія Сафоновича Козачинського». Одна із версій його смерті: помер від голоду. На сьогодні відомо сім живописних творів художника. Усі вони знаходяться в нашому обласному художньому музеї. Серед них: «Бабуся з онукою»; проте особливо сильне враження справляють портрети «Голівка горбатої дівчинки» та «Гімназистка». Третій завідувач рисувальних класів – художник і педагог Микола Семенович Нікольський народився в 1864 році. Спочатку закінчив Тамбовську духовну семінарію. З 1885 по 1892 рік навчався у Санкт-Петербурзькій академії мистецтв, спеціалізувався на батальному живописі. За успіхи у навчанні заохочувався срібними медалями. Нікольський закінчив також педагогічні курси при академії мистецтв, був стипендіатом Міністерства народної освіти. З 1892 по 1904 рік Микола Семенович працював у Єлисаветграді. Відразу після Крестоносцева очолив Земську рисувальну школу. Додатково у 1894 році Нікольський відкрив скульптурні класи (ліплення з воску і глини) та класи розпису порцеляни і фаянсу, вів заняття також у класі моделювання. 45 робіт учнів Земської рисувальної школи Єлисаветграда експонувалися на Всеросійській виставці у Нижньому Новгороді. Кращим учням школи Академія мистецтв видавала свідоцтва на право викладання малювання у нижчих навчальних закладах. До 1903 року 8 випускників Земської рисувальної школи отримали від Академії мистецтв звання вчителя малювання. Потім Нікольський жив у Петербурзі, сліди його губляться після жовтневого перевороту 1917 року. Як відомо, учні Земської рисувальної школи Єлисаветграда, здобувши середню чи вищу освіту, ставали живописцями, графіками або архітекторами. У звіті Нікольського про стан вечірніх рисувальних і креслярських класів за 1896- 97 рік подана така інформація: «Туда же (в Одесскую рисовальную школу) в отчетном году поступил …ученик нашого скульптурного класса Лучанский, успевший в течение только одного года достаточно хорошо подготовиться». 

Тема уроку : Культурне життя краю в 1917-1920 рр

Освіта

Головний корпус ЦДПУ ім. В. Винниченка (приміщення колишньої жіночої гімназії)

Головний корпус Державної льотної академії

Докладніше: Освіта в Кропивницькому

Першу школу (для дітей офіцерів) в Єлисаветграді було відкрито в 1763 році. Наприкінці XVIII ст. в ній навчалося 53 учні. У 1861 році в місті вже налічувалося 8 навчальних закладів, і це не враховуючи приватних пансіонів^[10].

Велике значення для Кропивницького та й України в цілому мали Єлисаветградська чоловіча гімназія та Єлисаветградське земське реальне училище, ставши альма-матер для цілої плеяди діячів культури і громадського життя.

У Кропивницькому діє розгалужена мережа закладів дошкільної освіти і закладів середньої освіти. В 43 школах навчається і виховується 39145 учнів. Особливою популярністю користуються навчальні заклади нового типу: школи-гімназії, кібернетико-технічний коледж та ліцей. У місті 46 дитячих дошкільних закладів. Утримується в дитсадках 9900 дітей дошкільного віку^[83]. Також у місті талановитим учням декілька комунальних закладів надають позашкільну, мистецьку (4 музичні школи) і спортивну освіту^[84].

Вищу освіту в Кропивницькому можна отримати в 14 вищих навчальних закладах різного профілю, з яких 5 мають III-IV рівні акредитації (3 державних і 3 приватних), решта 8 — І-ІІ рівні акредитації (лише один з них є приватним), а також у численних філіях (структурних підрозділах) вищих навчальних закладів України, розташованих у інших містах держави^[85].

Провідними державними вишами міста є Центральноукраїнський національний технічний університет^[86], Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка^[87] та Державна льотна академія Національного авіаційного університету України.

Традиційно популярним лишається навчання у професійних профільних державних вишах (І-ІІ рівнів акредитації): машинобудівному коледжі ЦНТУ, медичному коледжі ім. Є. Й. Мухіна, Кіровоградському музичному училищі, Кропивницькому будівельному технікумі, Кіровоградському коледжі статистики НАСОА тощо.

Як структурні підрозділи (відокремлені) вишів з інших міст України, що діють у Кропивницькому, надають освітні послуги філія Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», філія Міжрегіональної академії управління персоналом, Факультет менеджменту туризму Київського інституту туризму, економіки і права, факультет КНУКіМ.

Особистості

Докладніше: Люди, пов'язані з Кропивницьким

Із Кропивницьким (Єлисаветградом, Кіровоградом) пов'язані імена цілої плеяди діячів культури, історії, спорту тощо.

Володимир Винниченко

Одним із найвідоміших уродженців Єлисаветграда є Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951), Голова Секретаріату Центральної Ради, пото́му Директорії УНР, знаний літератор і публіцист. Тут він навчався у місцевій гімназії, провів молоді роки. На його честь названо проспект у центрі Кропивницького.

У Кропивницькому (Єлисаветграді) починали свій творчий шлях українські письменники й драматурги Іван Карпенко-Карий та Юрій Яновський; музикант Генріх Нейгауз і композитор Юлій Мейтус, художник-авангардист Олександр Осмьоркін.

У 1894 році в місті народився український філолог, науковець, педагог, літературний критик, дослідник творчості М. Драгоманова Іван Романченко. У середині 70-х років XIX століття у місті жив український композитор П. Ніщинський, 1907 року в Єлисаветграді народився російський поет Арсеній Тарковський, батько режисера Андрія Тарковського.

У навчальних закладах міста навчалися відомі в майбутньому політики та діячі культури:

• у 1958—63 роках Євген Марчук, майбутній прем'єр-міністр України, секретар РНБО, міністр оборони України — у Центральноукраїнському педагогічному інституті;
• У 1960—1970-х роках Лідія Забіляста, народна артистка України, солістка Національної опери України (сопрано) та російський композитор і продюсер Ігор Крутой — у Кіровоградському музичному училищі.
• у Кіровоградському державному педагогічному інституті 1983—1987 роках Ігор Шаров, майбутній народний депутат України 5-х скликань, голова фракції у ВРУ, радник Президента України, голосував 1996 року за ухвалення Основного Закону України — Конституції.
• Андрій Долуд — український військовий діяч, полковник Армії УНР.
• Красовський Михайло Якович — старшина Дієвої Армії УНР.
• Русанов Аркадій Васильович — полковник Армії УНР.
• Рудик Григорій Опанасович (1912—1943)  — радянський військовий діяч.
• Андрій Гуричев (1991—2015) — чемпіон світу з пауерліфтингу, офіцер-розвідник, учасник АТО^[126].
• Тельнов Євгеній Львович (1961—2015) — учасник АТО з батальйону «Донбас» (позивний «Усач»).
• Аміна Булах (2001—2019) — українська боксерка.

Кропивницький як мультикультурне місто, де в умовах національної толерантності, співіснували представники багатьох культур, є батьківщиною і місцем зростання визначних діячів їхніх культур, зокрема тут народились російський прозаїк і драматург Юрій Олеша, ізраїльський вчений-біолог Аарон Шулов, польський композитор і педагог Кароль Шимановський, а також німецькомовний філософ-неокантіанець XIX століття Африкан Спір, відомий своїм великим впливом на Фрідріха Ніцше; у Єлисаветграді в родині своїх родичів Шимановських провів дитячі роки польський письменник Ярослав Івашкевич.

Період визвольних змагань 1917—1920 років

У період 1917–1920 років влада в місті неодноразово переходила із одних рук в інші.

Міська дума визнала Центральну Раду УНР лише з третьої спроби 19 грудня 1917 року вже після Жовтневого перевороту^[34].

На початку 1918 року у місті відбуваються вуличні бої загонів анархістки Маруськи Никифорової з єлисаветським куренем вільного козацтва та мешканцями міста, внаслідок яких загинуло 86 мешканців міста, 147 дістали поранення.

Штамп часів УНР «Єлисаветська Керовнича Рада»

У 1918 році Мала рада УНР видала Закон про поділ України на землі від 6 березня 1918 року, у якому місто Єлисаветград назване Єлизавет. Ця назва активно вживалась в офіційних документах, на печатках, у пресі^[35]. До 29 квітня 1918 року Єлизавет був адмінцентром Землі УНР Низ.

7 травня 1919 року в місті Єлизаветі начдив Никифор Григор'єв підняв антибільшовицьке повстання. 8 травня він звернувся з Універсалом «До Українського народу», у якому закликав до боротьби проти російських продовольчих загонів, що діяли на Херсонщині, та комісарів ЧК, а також створення Рад без більшовиків.

Під час заколоту на території, підконтрольній повстанцям, мали місце насильство по відношенню до мирного населення, численні вбивства та погроми єврейського населення (що в цілому, у період громадянської війни 1917—1921 років, не було винятковим явищем). За свідченням Юрія Тютюнника, сам отаман Григор'єв не був організатором погромів, але під час повстання, в умовах безладдя, не спиняв антисемітську агітацію, що сприяло насильству. У результаті загинуло близько 3 тисяч євреїв міста^[36].

У січні 1920 р. Єлисавет був звільнений від денікінців спільними зусиллями більшовицького 535-го полку та повстанських загонів армії УНР, які очолював отаман Гулий-Гуленко. По звільненню в місті була встановлена більшовицька влада^[37].

Протягом 1919—1922 років у Єлизаветі діяв Єлисаветградсько-Олександрійський повстанком, під керівництвом Герасима Нестеренка, який підпорядковувався Холодноярській республіці.

У 1922 року Холодноярська організація складалася з двох підрозділів. Першою Холодноярською округою (Єлисаветградсько-Олександрійською) керував Герасим Нестеренко-Орел, Другою (Чигиринсько-Звенигородською плюс Чорний ліс на Єлисаветградщині) — Ларіон Завгородній.

Отаман Нестеренко-Орел був останнім із Головних отаманів Холодного Яру, обраним на загальному представницькому з'їзді.

Після поразки Української революції та утвердження по всій Україні радянської влади у 1920 році Єлизавет остаточно зайняли більшовики. З приходом більшовиків повернулась назва Єлизаветград. Під час громадянської війни та у перші роки радянської влади у Єлизаветграді були в обігу власні єлисаветградські гроші.

06.11

Тему уроку."У роки Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького"

1. Переглянути віртуальну виставку Кіровоградщина історія рідного краю

2. Ознайомитись із періодом національно-визволної війни за посиланням тут